Зі здобуттям незалежності в 1991 році в нашій країні інтерес до футболу став згасати. Наслідком цього була відсутність постійних зустрічей з російськими клубами та їх хуліганськими фірмами, кількість активних фанатів різко зменшилась.

 Така ситуація зберігалася на протязі декількох років, але з розвитком української футбольної ліги, почалося відродження хуліганського руху, що був тісно пов’язаний з політикою і мав першоджерелом ідеї українського націоналізму.

 Наприкінці 90-х років кількість інцидентів, пов’язаних з хуліганськими акціями, почала зростати. Українські хулігани використовували європейський досвід, зокрема досвід Туманного Альбіону, але недостатня організованість завжди була однією з найслабкіших сторін українського фанатського руху.

 Але Українські фанати все-таки дочекалися своїх московських „друзів”. Після жеребкування стало зрозуміло, що 5 вересня 1998 р. у Києві відбудеться матч між збірними України та Росії. Ця звістка стала консолідуючою для українського фанатського руху. Стало зрозуміло, що 5 вересня відбудеться щось більше, аніж пересічний футбольний матч. Неймовірна, доведена до найвищої точки кипіння політизація футбольної схватки між Україною та Росією не змогла залишити в стороні нікого.

 Фанатські угруповання різних клубів почали об’єднуватись в "Національні Бригади" для виступу єдиним фронтом проти росіян, але не всі: від підтримки української збірної відмовились хулігани з Одеси та Запоріжжя, які по сьогоднішній день відрізняються промосковськими настроями.

 Довгоочікуваного об’єднання так і не відбулося завдяки старанням кучміських правоохоронних органів. Під час протистояння з росіянами активно проявили себе лише столичні та дніпропетровські хулігани, що стало запорукою їх дружніх стосунків до цього часу.

 Це історичне протистояння дало новий поштовх для розвитку хуліганського руху в Україні. Звичайно міліція не залишалася осторонь, бажаючи встановити контроль над хуліганськими групами.

 На початку сезону 2000-2001 років англійський стиль українських хуліганів поширився по всій території України, і міліція несподівано для себе виявила, що сама стала об’єктом атак футбольних фанатів, котрі більш не бажали миритися з її поведінкою.

 У березні 2001 року у Києві відбулися вуличні безлади, що стало першим знаком появи серйозних проблем. Під час цих подій відомі хулігани столичного „Динамо” стояли в одних рядах з опозицією, виступаючи проти президента Кучми. Багато учасників тих подій були арештовані та притягнуті до кримінальної відповідальності, і навіть до позбавлення волі.

 Однак, вже кількома днями пізніше прийшлось зіткнутися з новими труднощами, коли вперше в історії українського футболу 120 хуліганів із різних угруповань, зібравшись під одними знаменами, виступили єдиним фронтом під час гри зі збірною Білорусії. Тоді в результаті жорстокої бійки з 80-ма білоруськими вболівальниками багато фанатів з обох сторін отримали серйозні поранення.

 Згодом об’єктом хуліганських проявів все частіше почали ставати працівники МВС, які у більшості випадків самі провокували вільних фанатів. У відповідь МВС та СБУ прийняли рішення про створення спецкомісії по боротьбі з футбольними хуліганами.

 В серпні 2001 року біля сотні хуліганів із Києва та Одеси незадовго до початку футбольного матчу зійшлися в центрі української столиці. Хоча це була доволі рядова бійка, яка не вирізнялася ні особливою жорстокістю, ні масовістю, примітна вона тим, що стала першою, в ході котрої за обопільною згодою не використовувалась зброя.

 В квітні 2002 року після рядової домашньої зустрічі група правих з числа фанатів київського „Динамо” вибрали об’єктом свого нападу центральну міську синагогу в знак протесту проти засилля євреїв.

 В цьому ж році під час та після матчу кубка України між житомирським „Поліссям” та київським „Динамо” протистояння між київськими хуліганами та „Беркутом” досягло свого апогею. Внаслідок спровокованої бійки, від безправних дій правоохоронців постраждало багато фанатів. Ця подія мала великий резонанс у ЗМІ, але у більшості випадків мала дискредитаційний напрям, до того ж керівництво ФК „Динамо” та її на той час президент Григорій Суркіс, не поспішали захищати динамівських фанів.

 Та все ж ця історія сколихнула навколо футбольне життя в Україні й багато хто з вищих чинів в міліції Житомира втратили свої посади.

 В 2004 році багато фанатів підтримали акції протесту проти фальсифікації президентських виборів на Майдані Незалежності в Києві.

 Втративши державну владу керівництво ФК „Динамо”, яке належить до лав СДПУ(о), на чолі з братами Суркісами навесні 2005 року організовує офіційний фан-клуб „Динамо” намагаючись об’єднати різні фанатські угруповання, але київські хулігани вже давно визначилися у своєму відношенні до єврейських власників українського клубу. У підтвердження чого практично на кожному матчі лунає багатоголосне: „Суркіс – жид!”, і проводяться численні хуліганські акції, за які клуб платить чималі штрафи. Тим самим фанати борються з осередком кучмізму в улюбленому клубі.

 Зараз найпринциповіше протистояння в Україні між хуліганами з Києва та Дніпропетровська з однієї сторони, та одеськими, запорізькими і донецькими фанатами з іншої, але кожний правий хуліган мріє про нові зустрічі з росіянами.

 На жаль з приходом нової влади в Україні нічого не змінилося у відносинах між фанами і міліцією, підтвердженням чого служить останній інцидент у Львові, коли співробітник „Беркуту” лупцював фаната сидінням по голові. Доки існують такі факти, допоки нас вважають за бидло, наша боротьба буде безмежною!

 І знову із сектора буде лунати:

 Жовто-блакитні
 Наші прапори,
 Ми не переможні
 Шаблі до гори!
 Буде Україна вільна,
 Буде ненька самостійна,
 Москалів на ножі,
 На ножі

 Батько Бандера
 Знов до нас прийде
 І за Україну
 Всіх нас поведе!
 Буде Україна вільна,
 Буде ненька самостійна,
 Москалів на ножі,
 На ножі